Гуцульський кінь

Гуцульський кінь, іноді гуцулик або гуцул — аборигенна гірська порода свійських коней, яка розповсюджена в Карпатах та у багатьох країнах Східної Європи. Перша письмова згадка про них датується 1603-м роком.

Найбільш відомий кінний завод з розведення гуцульських коней – Luczina, що знаходиться в Румунії, був збудований поблизу Радівецького кінного заводу в 1774 році. За часів Австро-Угорської монархії, яка містила в собі регіон проживання гуцульських коней, вони піддавалися систематичній цілеспрямованій селекції для використання в кавалерії.

Існують документальні свідчення схрещування гуцулів з породами скандинавського кореня в ці часи. З тих пір збереглися племінні книги. До того періоду сходять найстаріші лінії гуцульських коней.

У 1915р. табуни гуцульських коней були переміщені з Luczina в Вальдорф (Австрія). Після закінчення війни Австро-Угорська імперія розпалася і розведення гуцульських коней перемістилося до Румунії, Чехословаччини і Польщі.

Нині порода належить до світового генофонду. В 1979 році гуцульські коні одержали статус реліктової породи і були взяті під охорону. А 1994 р. була сформована Інтернаціональна Федерація гуцульських коней (HIF) мета якої – забезпечувати єдину методику і цілі розведення на території, де поширена ця унікальна порода.

Очевидно, що назва породи походить від назви гуцулів , що живуть у гірських районах Івано-Франківської і Чернівецької областей та в Рахівському районі Закарпатської області.

«Гуцули» спочатку мали всі характерні риси диких коней. Їх сотнями розводили в горах. Ізольована від інших порода розвинулася на стійких і сильних коней.

Це невеликі тварини з висотою у загривку 125-144 см. гірського типу верхово-запряжного складу. Круп добре розвинений, груди широкі, голова виразна з великими очима і маленькими рухливими вухами. Копита маленькі і дуже тверді – зазвичай гуцульські коні не потребують кування. Масть в більшості гніда з темним ременем по спині, також може бути булана, ворона, руда, сіра, мишаста. Характерною особливістю породи є смуга по хребту і зебровидна смужка на ногах. 

Гуцульські коні мають спокійний норов, досить прудкі, тому добре придатні просто для верхової їзди, кінного спорту, сільського та масового туризму, гіпотерапії.

Багато вчених вважають, що гуцульський кінь є прямим нащадком тарпана-лісового і степового дикого коня мишастої масті, який довго зберігався на Півдні, а зараз повністю знищений.

Але тим, хто найбільше вплинув на формування виду, вважається арабський кінь, який потрапив в Карпати під час турецьких воєн. Кров арабських скакунів обумовила зовнішній вигляд «гуцуликів», для якого характерна загальна сухість конструкції, міцність кінцівок, благородність голови, висока постановка хвоста.

Для поширення гуцульської породи було створено «парувальний пункт» коней у Буштині, який поширює свою дяльність на Тячівський та Хустський райони Закарпатської області.

Наразі в Україні ваговозне конярство в основному складається з новоолександрівської ваговозної породи, української верхової та гуцульської, які всі разом є національним надбанням та «золотим фондом» українського конярства. Світова популяція породи налічує близько 500 чистопородних гуцульських кобил, що свідчить про необхідність серйозних дій щодо збереження гуцульських коней.